Качан Ростик

 

Я виріс у звичайній радянській сім’ї,  яка була хорошим прикладом того часу. Батьки мали все для традиційного «радянського щастя». Але з часом сім’я почала руйнуватися,  і це стало для мене  поштовхом до пошуку вирішення даної проблеми. Я почав відвідувати традиційну церкву. Майже кожного дня я приходив у пустий церковний зал та починав читати одну і ту ж молитву, багато раз повторюючи її, неначе якесь заклинання, яке обов’язково повинно було спрацювати.

Мені було 14 років, коли мої батьки вирішили розлучитися. Для мене це був сильний удар і глибоке розчарування у тому, що Бог не почув моїх довгих молитов, які я так жертовно промовляв кожного дня по кілька разів. Я припинив відвідувати церкву та став на «дорослу» дорогу.

Щоденні бійки, крадіжки, дискотеки, друзі, п’янки, травка, токсикоманія, спорт – все це було нікчемним пошуком загоєння ран.

Я шукав джерела забуття, але не усвідомлював, що всі ці тимчасові «задоволення» створюють ще більшу тріщину у моєму житті та призводять до його руйнації.  Дорослий шлях здавався мені привабливим і хорошим рішенням усіх моїх внутрішніх пошуків, заповненням пустот. Дні йшли, а тріщина ставала все більшою, її вже не можна було просто ігнорувати. Але я вперто намагався її подолати «перевіреним способом», сподіваючись, що вона зникне сама по собі, коли я досягну дна пляшки чи викурю останній косяк…

Після кожного чергового разу невдалих спроб, такі подібні питання, як: «Чому я живу на цій землі, в чому сенс мого існування?»  і т.д., ставали все більш актуальними. Не знаходячи відповіді у «перевірених» способах, я вже думав, що такої відповіді я не знайду ніде, а єдиний спосіб про це дізнатись – це заглянути за спину того, що з «косою».

photo-113

На щастя, моя мати молилася за мене, а мій молодший брат, відвідуючи з мамою та вітчимом протестантську церкву, часто запрошував мене туди.

В черговий раз, після запрошення брата піти до церкви, я прийняв це запрошення та погодився відвідати церкву, куди ходили мої рідні. Вперше у церкві я почув справжню відповідь на своє запитання: «Для чого я живу?». У мене склалося таке враження, ніби священнослужитель, який говорив у ту неділю, знав усі мої запитання та знав, що саме зараз переживає цей молодий хлопець у своєму глибокому, одинокому світі… Він давав відповіді на усі ті запитання, які так давно мене турбували. Але я не знав, що сам Бог говорив тоді до мене через людину і кликав мене повернутися до Нього.

Чіткий заклик та виклик залишити своє минуле життя та отримати нове життя, нові стандарти, нові цілі та нові цінності  не давали мені спокою.

З того дня я регулярно почав відвідувати церкву і, незважаючи на те, що деякий час я ще продовжував жити старим життям, бажання почати жити по-іншому, стряхнути з себе пил, зняти пласт непотрібного, попросити у Бога пробачення за свої гріхи не згасало.

Рішення не змусило себе довго чекати. Буквально через декілька відвідувань церкви я прийняв рішення попросити у Бога пробачення, покаятися у своїх гріхах та недобрих справах. Це було і залишається найважливішим рішенням усього мого життя. І хоч пройшло вже більше 17 років, рішення, яке я прийняв тоді, залишається актуальним і сьогодні.

Моє життя повністю змінилось. Я не отримав розуміння та підтримки зі сторони своїх друзів, навіть навпаки, негативне ставлення і їхній осуд, відмова від мене, як від частини того урбаністичного суспільства. Але мене це не турбувало, тому що я знайшов абсолютно інше, краще, ясніше і чистіше життя, аніж було до того. Більше того, в мене з’явилися нові друзі, які підтримали мій вибір і допомогли триматися обраного шляху, коли у перші дні сумнівів та коливань було складно.Відчутна та неймовірно велика різниця між старим та новим життям! Любов Бога до мене, прояв цієї любові через смерть Ісуса Христа, який помер за мене, стали невідворотною точкою опору мого падіння донизу та початком підйому вгору.

Ніхто не казав, що буде легко, але розуміння того, що на тебе чекає за горизонтом життя – нагороди, зустрічі з тими рідними та друзями, яких ти загубив під час своєї земної мандрівки, та які були вірні Богу, вічна радість та мир – все це робить мій життєвий шлях легшим.

Бог дає непідробну радість, справжній мир і спокій ще тут, на землі, тому необов’язково чекати неба, щоб відчути вже тут безумовну перевагу життя з Богом.  В Біблії написано: «Бо очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, чиє серце цілком віддане Йому.»   (Біблія, 2Хронік 16:9)

Питання лише в одному: твоє серце посвячене Йому, щоб отримати від Нього цю підтримку?

З повагою, Качан Ростислав